Ця неймовірна подія сталася на фронті цього року. Свідченням поділився наш брат у Христі.
Навкруги все гуркотіло, а від ворогів летіло все, що в них було, та розліталося в усі боки. Летіли уламки. Українські воїни відповідали у відповідь. Медбрат допомагав солдату зупиняти кров. Все гуділо, стогнала земля.
Командир увесь час ходив, оглядаючи своїх бійців. Побачив солдата на колінах на сирій землі. Він молився Богу та просив про допомогу. Командир зневірливо усміхнувся, але не чіпав солдата. А про себе подумав: хай молиться.
Вороги наступали суцільною стіною – ішли хвиля за хвилею, переступаючи через своїх загиблих і рухаючись уперед. Один солдат сказав: «Ідуть та ідуть, як сарана».
Те, що відбулося далі, було незрозумілим для командира і всіх солдатів. Вони побачили, як раптом піднялася величезна стіна вітру, що ніби складалася з багатьох вихорів. Сильний вітер починався від українських окопів і йшов у бік ворога. Він змітав усе, що було на його шляху, кидав та перевертав техніку, як пушинку. Російських солдатів піднімало вгору і несло з величезною силою дуже далеко від наших позицій. А в окопах, де були українські солдати, навіть гілка не колихнулася. «Такого я ще не бачив», – здивовано промовив один солдат.
Та й у самого командира від побаченого аж дух захоплювало. Він подивився на солдата, який молився, і був вражений: той стояв на весь зріст з піднятими до неба руками. «Я б оце не повірив, якби хтось розповів», – промовив командир. Він подивився у бік ворога – вітер продовжував вирувати, змітаючи все на своєму шляху. Потім він перевів погляд на солдата-молитовника – той уже опустив руки та впав на коліна, дякуючи Богові.
Тоді командир сказав усім бійцям подякувати Богу, та й сам схилив коліна перед величчю Бога і природи. Коли вітер почав стихати, навкруги стала неймовірна тиша. Один солдат сказав: «Цікаво, як там поживають наші вороги після стихії, бо їх здувало, як піринки?» Солдати питали один одного: «Як ти думаєш, що це було?» І не знаходили відповідей. Інші говорили, що це Бог і Всесвіт захищають Україну.
Командир підійшов до солдата, який молився, і запитав: «Як ти думаєш, як це сталося?» А солдат відповів: «Це була відповідь на молитву. Молитва – це величезна сила». «Так, – погодився командир. – А ти молодець, що молишся. Та було б непогано навчити й інших». «Це чудово, – зрадів солдат. – Головне, щоб вони захотіли!» «Так, – сказав командир, – це вибір кожного».
Хоч би де ми були, Бог і молитва завжди з нами. Тож нехай наш вибір буде – повсякчас молитися – за наших воїнів, за рідну землю. І Господь буде творити неймовірне!
3 липня 2024