8 квітня 2022 року став чорним днем в історії Краматорська. Війська російської федерації здійснили обстріл залізничного вокзалу. Тоді загинула 61 людина, ще 121 була поранена. У цей день поїзд для евакуації очікували близько 4 тисяч цивільних.
Зі Слов’янська – до Краматорська
Серед тих людей була і сім’я Оксани. Вона з чоловіком та трьома дітьми 8 квітня 2022 року мали виїхати з Краматорська евакуаційним потягом. Дівчатам Оксани було 5 і 3 рочки, сину – 16.
Приїхали у місто зі Слов’янська о 8-й ранку. О 13:00 мав відправлятися їхній потяг, але росія мала на всіх цих людей зовсім інші плани.
Оксана – жителька Слов’янська. 24 лютого 2022 року зранку вона почула вибухи. Це були перші звуки повномасштабної війни. На той час жінка ще не розуміла, що відбувається. У місті було доволі спокійно. З часом обстріли почали добиратися і до Слов’янська. Спочатку Оксана з дітьми ховалися у підвалі. Він у них був у самому будинку. На вході стояв стілець з дитячим верхнім одягом. Чоловік подбав, щоб там була вода, їжа і навіть лопата – на випадок, якби будинок через обстріли завалився. Певний час вони не виїжджали. Найбільш хвилюючим питанням було, куди їхати. Родичів на заході України вони не мали, а ціни на житло були просто скаженими.
В один із днів над Слов’янськом майже постійно літали винищувачі. Їхній гул дуже давив на психіку. Саме тоді сім’я вирішила, що час їхати з міста. Заради дітей.
Знайомі знайшли їм можливість приїхати в Тернопільську область, там у селі одна жінка готова була надати будиночок безкоштовно.
«Ті декілька хвилин – то був апокаліпсис»
7 квітня кожен з членів сім’ї зібрав рюкзак. Ніби казали, що більше ніж з одним рюкзаком на людину в поїзд не пускають. У Краматорськ вони приїхали о 8-й ранку. Людей вже тоді було багато. Погода радувала – сонячно і тепло. Оксану з молодшими доньками пустили всередину вокзалу. Чоловік зі старшим сином був на пероні. Разом з ними виїжджати збиралася сестра Оксаниного чоловіка.
Час від часу Оксана з дівчатами також виходили на вулицю, щоб подихати теплим весняним повітрям, подивитися на поїзди.
В найстрашніший момент того дня Оксана з дівчатами стояла всередині вокзалу і дивилася на величезні скляні вікна, які ледь-ледь були перехрещені скотчем. Тоді у жінки промайнула думка: небезпечно, скільки ж осколків розлетиться.
Сестра чоловіка відійшла до вбиральні. Чоловік із сином залишались на пероні, Оксана лише попросила їх бути трішки ближче до будівлі, щоб доньки могли бачити тата.
В один момент жінка почула свист.
«І тут я чую свист. Я швидко дівчат своїх – під лавку. Сама – на них зверху. Взяла рюкзак лице прикрити, подумала, зараз посипиться скло і поріже, посіче обличчя. Мабуть спрацював якийсь жіночий рефлекс. Дівчат я повністю собою накрила. І почалось… Що було… Ті декілька хвилин – то був апокаліпсис».
Оксані вони здавалися вічністю. Було дуже страшно. Коли все скінчилося, навколо почалася справжня паніка. Хтось продовжував лежати в ступорі на підлозі, хтось вибігав до виходу, кричав, всередину почали заносити поранених. Вони лежали до останнього, допоки все не стихло, а всередину почали вбігати закривавлені люди. Поруч з Оксаною та її дівчатами у позі ембріона лежала жінка. Вона впала в ступор. Навіть коли чоловік почав її звідти діставати, вона не могла ні поворухнутись, ні сказати ані слова. Прозвучало: «Там когось вбило». На диво, скло вікон було ціле.
Оксана почала набирати чоловіка та сина. Відповіді не було. Невістка також не відповідала на дзвінки. Через якийсь час чоловік зателефонував. Вони були цілі та неушкоджені. Зайти не могли, бо всередині панувала паніка.
Те, що чоловік з сином вижили, було неймовірно. Пощастило, що вони в той момент були біля будівлі залізничного вокзалу. Залишились живі і неушкоджені.
Чоловік сказав дружині виходити на вулицю. Поруч з нею були її дівчатка і ще 5 сумок, які треба було якось винести. Увесь цей час в приміщення заносили поранених, навколо – кров. Пробиратися до виходу доводилося ледь не «по трупах». Щоб діти не побачили всього цього жахіття, Оксана притулила їх обличчям до себе. Наче отримавши нові сили, жінка звалила на себе п’ять сумок, притулила до себе своїх дівчаток і почала йти до виходу.
«Я дівчат до себе обличчям пригортаю, щоб вони не бачили той жах. Бо там в крові було все. Ми йшли як по трупах».
Через два місяці після цього дня, вже живучі у Тернополі, середня донька Оксани запитала: «Мамо, а там в Краматорську, що то за тьотя лежала, а у неї з живота отак кров, кров?»
На вулиці творився жах. На лавці сиділа дівчинка з посіченою ногою, купа людей лежали в крові, протягом 10 хвилин на місце почали приїжджати карети швидкої допомоги.
Дорогою до чоловіка Оксана проходила повз палаючі автівки. Тоді вона ще хвилювалася, що треба швидше пройти, щоб вони не вибухнули.
Те, що Оксанині рідні залишились неушкодженими – справжнє диво для неї. Ще одне диво трапилося з невісткою. У момент обстрілу вона тільки-тільки зайшла до вбиральні. Коли почалися вибухи, вона впала на підлогу і перечікувала до закінчення. Коли вона вийшла з вбиральні, то побачила, що вся черга жінок, які стояли за нею, мертві.
«В трьох різних місцях була наша родина. І всі залишились цілі. Ми були в такому пеклі, але, дякуючи Богу, ми живі. 8 квітня – це наш другий день народження».
Притулок у церкві й дорога до Тернополя
Коли жінка дійшла до чоловіка, вони вирішили йти до найближчої церкви, яка була біля вокзалу. Оксана мала там знайомих. У тому місці приймали людей, годували і допомагали з евакуацією. Поїзд у Краматорськ, звичайно, приїхати у той день вже не міг.
Вони дійшли до церкви пішки. Їх розмістили, нагодували і зігріли. Там людям запропонували залишитись або їхати далі. Сім’я Оксани вирішила їхати. Їх посадили на автобус, який рушив до Дніпра. Це були волонтери «Червоного Хреста».
Дорогою вони проїжджали повз ті самі ракети, на яких росіяни цинічно нашкрябали: «За детей». Ті самі ракети, які вбили 61 людину на вокзалі Краматорська.
Весь цей час старший син Оксани мовчав. Жінка не знає, які картинки йому довелося побачити, але це точно нажахало та вразило підлітка.
«Ми ще того жаху не бачили з дівчатами, а в нього на очах, у дитини-підлітка на очах люди просто падали штабелями. Ну, касетні ракети. Добу, скільки ми їхали до Тернополя, він в одну точку дивився. Я йому руку до рота з канапкою підносила, а він не реагував».
Оксана спробувала його відволікти. Водіями автобуса були іноземці, а хлопець добре знав англійську. Тоді жінка попросила його перекласти, про що вони говорять.
«Вони сміються з наших доріг і кажуть, що це вам не Сан-Франциско», – сказав хлопець.
До Дніпра сім’я добралася доволі швидко. Їх привезли на залізничний вокзал. Такий самий залізничний вокзал. Таке саме скупчення народу, такі самі черги. Чекати на поїзд треба було близько двох годин. Звичайно, всі були дуже насторожені. Після того, що сталось у Краматорську, люди ще довго боялися людних місць і тим паче залізничних вокзалів.
«Я зараз цей страх трошки переборола. А коли влітку того року ми виїжджали, я дуже боялася просто навіть на ринок вийти чи в якийсь магазин. У мене просто паніка. Хоча я народилася в Харкові, я нормально ставилася до людних місць. А зараз у мене на будь-яке скупчення людей починається паніка».
В Тернопіль Оксана зі своєю сім’єю добиралася з купою пересадок. Дорога була дуже довгою. Але всі діти весь цей час сиділи тихо, вони були шоковані тим, що довелося пережити.
Зараз сім’я проживає на Тернопільщині. Оксані, можливо, і хотілося б повернутися швидше додому, але вона думає передусім за своїх дітей. Їхня безпека дає їй сили залишатись зараз у більш безпечному місці. Навіть якщо це дуже далеко від рідного міста.
***
Здавалося б, мирний вокзал, місце, де люди зустрічаються, розлучаються, починають нові шляхи – став мішенню руйнівної сили, яка несла лише страх та розруху.
У ці важкі часи молитва, співчуття та підтримка стають особливо важливими для всіх, хто постраждав від тих подій, а також багатьох інших трагедій, які різняться географією, ситуаціями, але однакові за своєю суттю.
За матеріалами https://sobor.com.ua/news/drugii-den-narodzhennya
18 серпня 2023