20 кілометрів під нескінченними обстрілами виходив з оточення росіян разом зі своїм взводом рядовий Володимир Марчук. Як Бог відповів на молитви і не допустив загибелі цілого взводу наших солдат, а також про Божий порятунок після майже прямого влучання авіабомби – дізнаєтеся з вражаючого свідчення з перших вуст.
«Я пішов у ЗСУ добровольцем, – розповідає Володимир. – Нашу бригаду відправили на Бахмутський напрямок. Перший наш вихід був жахливим. Ми перебували у гарячій точці – неподалік від Вуглегірської ТЕЦ. Нас було бійців 30 – цілий взвод. Ми отримали завдання – йти для підкріплення. Навкруги були росіяни. Ми прийшли на місце, зайняли позиції і потім почалося… Нам не давали навіть голову підняти. І так, напевно, протягом двох діб – ні на хвилину в нас не було передишки. Посеред цього жахіття я просто молився за хлопців, за свій підрозділ. Інколи молився тихо, а інколи, щоб підтримати побратимів, молився голосно, благословляв їх, щоб Бог захистив, зберіг, щоб Його рука була над нами. Я вірю, що нас усіх там зберігав тільки Господь.
Коли нас почали дуже щільно накривати (працювала й авіація, й гелікоптери, й танки), ми зрозуміли, що не можемо встояти проти цього шквального вогню. Тому було вирішено, аби зберегти особовий склад, виходити і відступати. У нас було рішення добиратися до місця евакуації – а це приблизно за 20 кілометрів від позицій, які ми залишали. Ми почали збиратися маленькими групами і виходити. Це теж було дуже складно, бо ми виходили під обстрілами. До першої зупинки було, напевно, кілометрів п’ять. Зверху літали дрони, які все фіксували. Дронів було неймовірно багато – вони літали, як мухи, стежили за нами, не давали виходити. Інтервал часу між розривами снарядів був 3-4 секунди. Снаряди лягали буквально за 2-3 метри від нас. Тому рухалися ми так: лягали, вставали й трохи пробігали, знову лягали. Зупинки робили тільки протягом 2-3 кілометрів у посадці, де це було можливо. В посадці лягали, скидали з себе спорядження хоч на короткий час і знову молилися до Бога, щоб просто зберіг. Так було на кожній зупинці. І всі хлопці вийшли з оточення живими, всі повернулися з того пекла. Але звідти нас вивів саме Господь, зробити це своїми силами було б неможливо. Тим більше з огляду на те, як нас обстрілювали, з чого нас обстрілювали. Це тільки Боже чудо, що ми залишилися живі і нікого навіть не посікло.
Коли ми вийшли на місце дислокації, нас перегрупували. Ми буквально один день відпочили і пішли на інші позиції».
За Володимира та його побратимів молилася дружина Ольга і мама. «Не хотілося, щоб чоловік ішов на війну, тому що війна – це страх, це кров, це щось страшне, – каже Ольга Марчук. – Коли чоловік ішов на фронт і надів на себе 15 чи 30 кг усієї цієї амуніції, я дуже розплакалася, бо не знала, чи повернеться чоловік додому. Але я молилася, розуміючи, що це вкрай необхідно робити».
Ще один вражаючий епізод Божого порятунку по молитвах розповів Володимир.
«Я був у себе в бліндажі. Це був світанок, мабуть, четверта ранку. І від мене, напевно, метрів за 20, стався вибух. Він був настільки сильний, що навіть у бліндажі я відчув ударну хвилю. По нас прицільно стріляли авіабомбами. Від тієї авіабомби утворилася воронка метрів 7 завглибшки і метрів 15 завширшки. Це була повністю скошена посадка, куди ми зайшли. Після такої бомби не може залишитися нічого живого в радіусі метрів 200. Хлопців просто відкинуло вибуховою хвилею. Але всі лишилися цілими, тільки обтрусилися. Я вірю, що це теж лише Бог».
Про ще один особливий випадок Володимир та Ольга згадують із болем, але водночас із величезною вдячністю Богу.
«Я прокинулася десь о першій годині ночі, і мені дуже захотілося помолитися, – розповідає Ольга. – Я впевнена, що це Господь спонукав мене до молитви за чоловіка та його друзів. Моя молитва іноді переходила на крик. Було чітке розуміння, що цієї ночі може статися щось таке, чого не було раніше».
«Ми виїхали з Вуглегірської ТЕЦ до Костянтинівки на місце дислокації, – пригадує Володимир. – Це був цех, де виготовляли склопакети, тому він був повністю напакований склом, яке стояло палетами. Будь-який вибух – і це додаткові осколки. Але ми мусили бути там. І в першу ніч по нас прилетіла авіабомба. Нас там було чоловіків 10, і всі залишилися живі. Всі, ясна річ, контужені, я із замполітом були тяжкі. Коли трохи отямився, то зрозумів, що лежу посеред цієї воронки від вибуху. Авіабомба впала за метр від хлопців. Урвище глибиною 5 метрів, а в діаметрі – до 10 метрів. Коли стався сам вибух, у мене були такі відчуття, ніби Бог мене огорнув і просто зберіг. Бо цей вибух був не миттєвий, а вибухова хвиля йшла ніби протягом секунд чотирьох. І всі ці 4 секунди я відчував цей вибух на собі. Я лежав у спальному мішку, а коли отямився, то на мені спальний мішок повністю спепелився. Волосся на голові та брови були не згорілі, а від мішка, в якому я був, нічого не лишилося.
До мене тяжко було підібратися через завали, навкруги все розірвано. Я зрозумів, що не можу ворушитися, не можу дихати, бо було зламано 4 чи 5 ребер. Навіть видно було що ребра зламані».
«Я дізналася, що Володя має серйозні поранення, – згадує Ольга. – Я мала впевненість, що тоді вночі молилася за те, аби Бог захистив мого чоловіка, щоб не дав йому опустити руки. Він навіть був при тямі, коли отримав поранення. Можливо, це допомогло йому вижити, бо якби він був непритомний, то невідомо, що могло бути. І чи знайшли б його в тих руїнах».
«Приїхали медики, дісталися до мене, забрали й евакуювали, – розповідає далі Володимир. – Поранення було значним. Великий осколок зайшов у таз, вирвав шматок кістки і роздробив таз на багато частин. Крім цього, осколок зайшов у легені, були зламані ребра, які давили на легені. До того ж контузія. На той час я вже не міг ні ворушитися, ні підняти руку – мене могли пересувати тільки в лежачому положенні».
Майже щодня Володимира оперували, в загальному це було шість чи сім операцій. Поряд із ним була дружина, яка молилася за нього й підтримувала.
Після операцій лікарі сказали, що Володя вже не зможе ходити. Він зреагував на таку новину з усмішкою, бо глибоко в душі мав упевненість, що все буде добре, – зберігав спокій і довіряв Богу. Було дуже важко фізично, але сумнівів не з’являлося зовсім.
Дружина щодня молилася, плакала і знову годинами молилася. І не тільки вона, але й друзі з церкви – молилися, щоб усе було добре.
Через деякий час Володимир прийшов на милицях на служіння, йому було дуже важко пересуватися. Віруючі церкви продовжували молитися за нього. На друге служіння він прийшов на милицях, але йому вже було легше, а згодом прийшов з однією милицею, і вже приблизно за місяць він майже відновився.
Володимир пережив на собі силу молитви, тому щодня молиться за своїх побратимів. Закликає їх, а також інших – молитися, бо це справді важливо, адже Бог чує наші молитви і відповідає на них. Не потрібно зупинятися, бо війна триває. Тож треба молитися!
5 лютого 2024