«Дорогою смерті з Бучі ми йшли разом з Ісусом»
Про початок війни Бог попередив мене того дня, коли Путін підписав укази про визнання самопроголошених ЛНР та ДНР. Я чітко знала, що нам потрібно їхати. Тож я, послухавшись, купила квитки на 23 лютого до Києва.
А 24 лютого ми прокинулися у вагоні поїзда від крику, що почалася війна. Мені здавалося, що це зйомки якогось кінофільму і все відбувається не з нами. Прибувши на залізничний вокзал, ми поїхали до станції «Академмістечко», а звідти – до Бучі. Варто зазначити, що того ранку автобуси до Бучі взагалі не їздили, але Бог відповів на мою молитву і якимось дивом один з водіїв все-таки поїхав. Ми рухалися зустрічною смугою (так я ще ніколи не їздила), тож прибули до Бучі за 20 хвилин і розмістилися в одній із церков. Тут саме було оголошено про піст і молитву.
Росіяни бомбардували Київ, Гостомель, Ірпінь, Ворзель (Бородянку ще не чіпали), почали обстрілювати лісову частину Бучі. А 2 березня вночі я прокинулася через те, що буквально була сповнена жаху і страшенної безвиході, я відчула такий біль, що навіть не могла нормально дихати. Потім я зрозуміла, що такі відчуття переживали ті люди, яких вбивали і ґвалтували. Я почала молитися і приблизно за пів години мене наповнив Божий мир.
Обстріли тривали щодня. А вже 5 березня до воріт нашої церкви підійшло безліч солдатів, які почали стріляти з гранатометів. Вибуховою хвилею відчинилося вікно, ми лежали на підлозі й молилися. Хтось плакав, я не могла плакати. І раптом відчула, як на мою голову спустився вогонь. Я почула голос: «Підбадьоріться, ніхто на цьому кораблі не загине». Мені одразу стало спокійно, я встала і всім сказала, що ми всі житимемо.
6 березня ввечері я взяла піст, бо розуміла, що сидіти й чекати на звільнення довго, а небезпека зростає. Запитавши Бога, що мені робити і як бути, я лягла спати. А вранці прокинулася з піснею на вустах: «Бог Великий над усіма богами...» Перед відходом я попередила брата Карена, що решту людей Бог виведе через кілька днів, тож вони мають бути готовими. Нас трохи провели, а далі ми пішли з Богом... Я думала, що ми йдемо втрьох: я, донька Віка і ще одна дівчина Юля. Але, як потім з’ясувалося, нас було четверо…
...Повернувши на одну з вулиць, ми побачили страшну картину. Це була дорога смерті: розбиті машини, загиблі люди, смертельні звуки снарядів. Було дуже страшно. Всю цю дорогу я в думках співала пісню, яку почула напередодні: «Бог Великий над усіма богами...» Нам сказали, що треба йти 5 км, але я впевнена, що Бог нас просто проніс. Ми чули звуки автоматної черги (потім нам сказали, що там працював ще й снайпер). Від Бучі до Ірпеня ми пройшли за 15 хвилин – це зробив Бог. Коли ми підійшли до блокпосту, наші військові запитали: «А де четвертий?» Я відповіла: «Нас троє – я і доньки (для всіх Юлю я теж називала дочкою)». На що військові заперечили: «Ні, вас вів чоловік у білому, але його тут немає». Думаю, це був Ісус 😍, його і бачили військові.
Бог завжди з нами, хоч би де ми були!
Автор: Віра Краснопольська
9 травня 2022